Ми продовжуємо писати історію нашого Прихистку в Ужгороді, і ця історія – це люди, їхні долі, передусім та їх частина, яку уособлює шлях від рідної домівки до Ужгорода. На жаль, за замовчуванням, контекстом цих переміщень є російсько-українська війна, і вона ж – причина діяльності Комітету медичної допомоги в Закарпатті, спрямованої на створення умов для тимчасового проживання внутрішньо переміщених осіб.

Знайомтеся, Світлана Бондарчук з Одещини. Живе у Прихистку з двома неповнолітніми дітьми.

«Я бувала багато разів на Закарпатті, зокрема, і в Ужгороді, що було пов’язано з моєю роботою. Були тут навіть перед повномасштабним вторгненням, але повернулися до рідного селища. А коли у лютому над будинком почали літати ворожі снаряди, було два варіанти – їхати до чоловіка в Одесу або ж повернутися на Закарпаття, де мали знайомих. З огляду на безпекову ситуацію в Одесі, вибір був очевидним», – розповідає Світлана.

Спочатку жінка з дітьми жила у знайомих в Ужгороді, далі – у гуртожитку, де, за її словами, було одночасно і незручно, і небезпечно через контингент і часті випадки агресії серед мешканців.

«Це були складні умови… Спільна душова на чотири поверхи, постійні сварки, бійки, візити поліції… Ми там жили більше року. Від ситуації відволікало волонтерство, чим я з самого початку займалася тут, в Ужгороді. Потім, на щастя, трапився цей Прихисток. І це сталося дуже вчасно, бо хотілося, аби взимку діти мали змогу жити в теплі і відчувати більше комфорту. У мене була думка виїхати з дітьми за кордон, цікавилася цим питанням, відкладала гроші, але захворіла, і ці заощадження пішли на лікування. Потім нашому регіону скасували виплати для ВПО, і ми опинилися в ситуації, коли дійсно могли залишитися на вулиці, бо оренда житла в Ужгороді дуже дорога. Через всі ці обставини ми надзвичайно тішимося можливості зупинитися у Прихистку, зібратися і поміркувати, куди і як рухатися далі. ПрихистОК зараз – це частина нашої нової реальності», – зазначає жінка.

Світлана працює онлайн диспетчером у логістичній компанії. Дітей з самого початку влаштувала до місцевої школи, щоб вони соціалізувалися і навчалися в нормальному середовищі одноліток. Спілкуючись зі Світланою, звертаєш увагу на те, що стало пріоритетом для батьків – тепла школа, де у блекаут було світло, облаштоване бомбосховище, в якому під час повітряних тривог можна проводити уроки.

«Мені пощастило з дітьми. Вони допомагають пережити це все і допомагають у побуті, гарно вчаться, товаришують з новими знайомими. Я ж працюю, ходжу на богослужіння – це мені допомагає. Ужгород і Закарпаття мені подобаються, підходить і клімат, і люди оточують чуйні, але залишається проблема з житлом. Через це все одно доводиться думати про якісь запасні варіанти. Зараз же радіємо тому, що маємо, і дякуємо за можливість мати спокій, розібратися з накопиченими проблемами, відновити спілкування зі знайомими, яких теж розкидало по світу…», – каже наостанок Світлана.

В день нашого спілкування у Прихистку проводили різдвяний майстер-клас, участь у якому взяла і Світлана, і її діти. Загалом ПрихистОК – це місце, де комфортно і безпечно, а за потреби можна отримати правовий та психосоціальний супровід, долучитися до корисних і пізнавальних заходів.