Продовжуємо знайомити вас з мешканками нашого «Прихистку» в Ужгороді. Їхні розповіді – це, насправді, історії тисяч українських переселенців: тих, хто залишив свої домівки через російську військову агресію. Одні влаштували тимчасовий побут на заході країни, інші вирушили за кордон, треті вже повернулися з-за кордону в Україну… Наш шелтер ставав частиною кожного з таких маршрутів.

Ганна Доманська, 66 років. Рідне місто – Запоріжжя. У прихистку проживає з донькою та онуком.

«Ми приїхали до Ужгорода у липні 2023 року, спочатку жили у соціальному житлі, а потім вдалося знайти місце у прихистку від Комітету медичної допомоги в Закарпатті. Після початку повномасштабного вторгнення понад рік жили біля лінії фронту. Під час війни в родині народився онук, зараз йому півтора рочки. Близькість обстрілів, постійні тривоги дуже лякали дитину. Це головна причина, чому ми наважилися залишити домівку. Тут адаптувалися швидко. Можливо, так пощастило, але нам зустрічаються лише хороші люди. Те, що ми зараз тут, у прихистку, тому підтвердження. Затишна атмосфера допомогла позбавитися від постійного стресового стану, онук почав менше помічати сигнали повітряної тривоги, а раніше дуже лякався, плакав. Він навіть відчував, що ось-ось увімкнеться сирена. Прихисток – це наша удача, передусім через людей, яких ми тут зустріли. Дуже цінуємо цю турботу. Коли ти не вдома, питання «як ваші справи?» стає безцінним», – ділиться Ганна Доманська.

Пані Ганна розповіла, що нещодавно їм довелося у справах повернутися на кілька днів до Запоріжжя. І на відміну від досить стресового від’їзду влітку, цього разу вони рахували дні до повернення в Ужгород.

Мишкіна Вікторія, 45 років. Рідне місто – Слов’янськ на Донеччині.

Вікторія проживає у «Прихистку» разом з 13-річною донькою Дариною.

«Ми виїхали з дому 13 березня 2022 року на потязі, який курсував через наш вокзал. Вночі приїхали до Чернівців, це була кінцева. Далі разом з іншими ВПО ми вирушили до Румунії. Там мали можливість перевести дух протягом кількох днів. На жаль, ми не мали можливості до когось поїхати у безпечне місце. Насправді, і не хотілося їхати далеко від кордону, щоб можна було швидко повернутися додому. Але разом з мамою і дітьми ми ухвалили складне рішення сісти в евакуаційний автобус до Італії. Нами там опікувалися волонтери, надали окремо житло для родини… Але були проблеми з роботою, без знання мови її не знайти. Я безуспішно намагалася вчити італійську. Син хоч і вивчив, але все одно роботи не знайшов. Згодом йому вдалося працевлаштуватися у Польщі. А ми вирішили повертатися додому. По-перше, вже не було можливості користуватися наданим житлом. По-друге, на 80 євро на тиждень на родину було не вижити. Щоб придбати квитки до України, ми з мамою влаштувалися прибирати готелі. За півтора місяці вдалося накопичити потрібну суму, і я з донькою приїхала до Ужгорода, а мама повернулася до Слов’янська. Там дуже небезпечно, але переконати її не змогла. Сама ж, відчуваючи відповідальність за дитину, лишаюся в безпечному місті. Тут одразу вдалося знайти роботу – працюю кухарем у закладі швидкого харчування, адже маю відповідний досвід. Дівчата з прихистку допомогли влаштувати доньку до школи. Загалом нам дуже пощастило опинитися тут. Це дозволило зібратися з силами і думками, щоб міркувати над подальшим пошуком житла, яке в Ужгороді дуже дороге. Якщо ж переїхати кудись в область, то втрачу роботу, яка зараз нас годує», - розповідає Вікторія.

Майно жінки зазнало руйнувань від ворожих обстрілів, але родичі мінімально відремонтували пошкодження. Місце у нашому прихистку їй допомогла знайти подруга, яка вже жила в Ужгороді. До міста Віка звикла швидко, адже воно таке ж невеличке і затишне, як її рідний Слов’янськ. У прихистку жінка продовжує своє смачне ремесло – готує пиріжки, пригощає інших мешканців. Каже, що це заняття її заспокоює і дозволяє відчувати себе потрібною, мати хобі. Донька теж захопилася творчістю – почала займатися бісероплетінням, хоче повчитися цій справі.

Родина Мишкіних пам’ятає окупацію Слов’янська у 2014 році, тоді вони вперше були змушені залишити рідну домівку. Коли Україна повернулася, вірили, що такої біди більше не станеться. Але за 8 років Росія повернулася і знову зі зброєю.

Історії інших наших мешканців ми розповідали тут, тут, а ще тут і тут.