Це особливі мешканці нашого шелтеру в Ужгороді, адже перші, які ідентифікуються як діти. Попри те, що серед трійці одна все ж повнолітня, але усі троє є наймолодшими самостійними жителями у закладі. Щоб розставити усі крапки над «і» – у дітей є батьки, тренер і величезний досвід самоорганізації і дисципліни, адже усі троє – спортсмени і спортсменки, дзюдоїсти, вихованці Донецької обласної комплексної дитячо-юнацької спортивної школи. Тепер про всіх по черзі.

Сотник Вікторія, 16 років. Рідне місто – Лиман Донецької області.

«Ми виїхали з дому в середині березня 2022 року, коли у сусідньому місті поцілили у Святогірську Лавру. Тоді батьки сказали, що треба збирати речі і їхати. Так ми вирушили з мамою до Словаччини. Якийсь час як біженці мешкали там. А потім з тренером і командою попрямували на тривалі збори до Румунії, де пробули рік. Далі були збори і табори по Україні, і з серпня ми опинилися в Ужгороді», – розповідає Вікторія.

Всі переміщення дівчини пов’язані зі спортом, як і все життя загалом з 5 років. Зараз вона – кандидатка у майстри спорту, переможниця численних змагань різних рівнів. Спорт допомагає й пережити військову реальність, передусім завдяки стійкості, зібраності, організованості.

«Тут тренер знайшов нам місце для тренувань, а ми знайшли нових знайомих з місцевої команди. Загалом і з містом, і з новим оточенням все складається добре. Раніше тут бувала лише проїздом, але місто подобається – все поруч, зручно», – додає дівчина.

Незнаєва Альона, 18 років. Рідне місто – Лиман Донецької області.

«Ми поїхали з дому на початку війни, бойові дії були зовсім поруч. Спочатку жили у Львові, а потім у Румунії, далі – збори в Україні, і тепер ми в Ужгороді. Увесь час тут займають тренування, а з вересня почнеться навчання, адже вступаю до вишу. Але там теж буде спортивне спрямування. Я зі спортом вже понад 10 років, тому визначилася з тим, із чим планую пов’язати життя. Зараз вже маю звання кандидата у майстри спорту, є призеркою чемпіонатів», – зазначає Альона.

Наразі вона найстарша у своєму колективі. І хоч це її ні до чого не зобов’язує, все одно відчуває відповідальність за молодших. Однак, за словами Альони, побут у прихистку вони організували досить автономно – кожен сам собі готує відповідно до режиму харчування і спортивної дієти, і з цим немає проблем.

«Я вже бувала в Ужгороді: на змаганнях, зокрема на чемпіонаті України. Зараз у нас тут з’явився новий місцевий тренер, і продовжуються тренування з нашим. Це дозволяє розвиватися, опановувати нові техніки», – наголошує спортсменка.

В рідному Лимані у дівчини наразі нікого не лишилося. Є інформація, що майно родини частково зруйноване, а ремонтувати його в таких нестабільних умовах небезпечно і досить дорого. Найближчі пріоритети для Альони визначені, і вона йде до своїх цілей, які пов’язані зі спортивною кар’єрою.

Курбацький Олександр, 14 років. Рідне місто – Запоріжжя. Його мандрівка до Ужгорода теж включає Румунію та спортивні збори в різних куточках України.

«В Ужгороді я опинився вперше, але адаптувався легко. Ми у команді загалом дружні, і це допомагає. Самостійне життя теж не нове – у Румунії півтора роки жив без батьків, сам про себе дбав. Це нормально для спортсменів, а спортом я займаюся з семи років. Тут вже знайшов нових знайомих, іноді граємо з ними у настільний теніс у якості хобі. Однак всі зусилля наразі зосереджую на підготовці до змагань – у вересні братиму участь у чемпіонаті столиці з дзюдо, а далі важливий чемпіонат України в Одесі», – зазначає Олександр.

Олександр наймолодший серед своїх колег, однак не менш самостійний. Серед здобутків має перемоги на всеукраїнських та міжнародних турнірах. Окрім спорту щоденно займається освітою, адже продовжує навчання у запорізькій гімназії. Каже, що пристосувався суміщати всі свої заняття та організацію власного побуту.

Поспілкувалися ми також і з тренером наших мешканців. Дмитро Ігнатенко – суддя-міжнародник, Президент Донецької обласної федерації дзюдо. В Ужгород переїхав з родиною і вихованцями. Для останніх щодня проводить тренування, контактує з батьками, які, у свою чергу, відповідають за академічну дисципліну своїх дітей, адже двоє продовжують онлайн-навчання у своїх школах, а Альона цього року вступає до вишу. Якщо діти сприймають черговий переїзд як можливість продовжити тренування, то для тренера все ж не менш важливий чинник безпеки, бо його вихованці й так достатньо пережили.

«Усі мої учні зараз живуть і навчаються по всій Україні. В Ужгороді наразі троє вихованців, але скоро буде четверо. Вікторія та Альона – члени збірної України, Сашко – досить перспективний і здібний спортсмен. Вони чудові діти, з ними немає проблем. Я завжди цікавлюся, як вони поводяться, як харчуються… За півтора роки в Румунії ми не мали ніяких інцидентів. Більша частина їхньої зайнятості – це тренування, двічі на день. Дзюдо – красивий вид спорту, він надихає сам по собі. Мабуть, через це мої вихованці такі захоплені своїм вибором і наполегливі у покращенні власних результатів», – вважає тренер.

Зазначимо, що це перші мешканці «Прихистку», у яких ми не питали про їхнє 24 лютого 2022 року, адже вважаємо, що молодь має жити майбутнім, а не минулим.