У жовтні 2022 року за підтримки міжнародних партнерів Комітет медичної допомоги в Закарпатті відкрив двері ужгородського шелтеру – одного з трьох, яким організація опікується в області. За майже 10 місяців «ПрихистОК» став тимчасовою другою домівкою для кількох десятків мам з дітками з регіонів, постраждалих від російської військової агресії. Ми продовжуємо розповідати історії тих, хто наповнює життям наш заклад тут і зараз.

Цього разу фіксуємо розповідь Оксани Васильєвої (52 роки, м. Харків), яка нещодавно оселилася в ужгородському шелтері з 7-річним сином Матвієм.

– В Ужгороді я не вперше. На початку війни, у березні 2022 року, я залишила Харків і приїхала сюди, бо було відчуття, що тут безпечно. Тут же оформила статус ВПО. Майже три місяці мешкали з сином у шелтері, який організувала релігійна громада. Нас там було понад 30 осіб, жили в одній великій кімнаті, але з огляду на обставини всіх усе влаштовувало. Щойно безпекова ситуація в рідному місті покращилася, повернулася додому. Ми чули постріли, недалеко від будинку ракета поцілила в заправку... І знову через страх, що наступного разу може прилетіти по нам, ми поїхали з дому.

У Харкові пані Оксана все життя працювала в торгівлі – продавала на ринку сезонний одяг. Хоч це й була її основна зайнятість, жінка уточнює, що «ніколи не працювала на нормальній роботі – в офісі чи в якійсь установі». Вочевидь, таке уточнення зумовлене суспільними стереотипами, з якими продавчиня неодноразово стикалася. В Ужгороді вона з молодшим сином, за якого сильно переживає, але є й старші діти, які вже влаштували своє самостійне життя.

– Ми приїхали в Ужгород вдруге. Виявилося, що тут великі проблеми з орендою житла – його мало і воно космічно дороге. Кілька днів жили на залізничному вокзалі. Це було незручно і дуже холодно через протяги. Дитина не висипалася, я тим більше. Умов ніяких, самі розумієте. А тут ще проблеми зі здоров’ям. До всього заболіли зуби, і я звернулася до лікарки-стоматолога. Вважаю, що збіг обставин і людей, котрих я через ті обставини зустріла, мені послав Господь, і я опинилася у «Прихистку». Справа у тому, що лікарі поставилися до мене з розумінням і співчуттям, взяли мій номер телефону, обіцяли чимось допомогти. І допомогли, зателефонували, дали контакти прихистку, куди мене запросили на співбесіду. Чесно, я просила, щоб просто на добу пустили, аби дитина відіспалася, прийняти душ, привести себе в порядок, бо за чотири доби на вокзалі ми були геть виснажені. Ви не уявляєте, яке це щастя і просто порятунок, що ми нарешті у людських умовах. Ми ж вдома нормально жили, все у нас було, поки не трапилася війна…

Пані Оксана підтримує зв’язок із сусідами і дуже переживає за свій дім, щоб він вцілів і дочекався їхнього повернення. Попри те, що люди у Харкові за півтора роки активних бойових дій звикли до обстрілів, відчуття безпеки від того не додалося. За словами жінки, багато знайомих і родичів залишили місто, виїхавши переважно за кордон. В Ужгороді, отримавши тимчасове житло, харків’янка займається своїм здоров’ям і сином. Каже, що війна ударила по нервам, а ті, у свою чергу, активізували старі хвороби. Лікарню, де систематично проходила лікування від астми, розбомбили.

– 24 лютого у мене день народження. Минулого року вперше він обійшовся без торта, без гостей… День, коли почалася повномасштабна війна, був вирваний з життя, і було не до святкувань… Не хочу мати подібні спогади, а хочу додому. Якби завтра сказали, що ми перемогли, то одразу б вирушила до Харкова.